«…Бо й Тараса люблять люди,

І Остапа Вишню»

Інна Бершак, Лариса Попсуй,

вчителі української мови та літератури,

Орільська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Анотація. У цій роботі висвітлено актуальність творів Остапа Вишні для сучасників, так як Павло Михайлович був, є і завжди лишиться в українській гумористичній літературі найвидатнішим майстром слова, яке не вмре ніколи, бо сам він був живою усмішкою свого безсмертного народу.

Щаслива наша українська нація, яка дала світу такий могутній талант і дала його незбориму силу – український всеперемагаючий гумор. Сонячне слово незабутнього Павла Михайловича, Остапа Вишні безсмертне.

О. Корнійчук

Ми звикли завжди знаходити у фактах біографії видатних людей щось надзвичайне, доленосне. Мабуть, доленосним був сам факт народження письменника на світ. Це не гучна заява, а визнання беззаперечного факту: без таких людей суспільство замість розвитку саморуйнується. Такі особистості, як Остап Вишня, здатні будити свідомість і змушувати людину служити добру й любові, хоча це, за твердженням письменника, дуже нелегка робота.

«Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина. Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі. А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію. А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла.

І от коли пригадаєш своє життя, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором. Підскочать оті явища – і записала людина». [1]

Особистісну життєву позицію кожен визначає для себе сам. Але кожен повинен розуміти, він – не окрема одиниця, а частка великої єдності під назвою країна, народ, суспільство. І від поведінки кожного залежатиме доля всіх.

Остап Вишня пізнав ту любов до народу, яка штовхала його на нелегку працю гумориста. Синівською любов’ю любив він народ, як сонце, як повітря:

«Я люблю вас! … Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу». [1]

У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози: усмішка, гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання. Остап Вишня ввів в українську літературу новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

«Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…» - сказав М. Хвильовий.

В «усмішках» Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства як соціального стану людини. Сьогодні не всі вони сприймаються, як у двадцяті роки, змінилися часи, змінилася влада. Але кожна гумореска, усмішка, фейлетон чи нарис – це живе свідчення того, чим жили і чого прагнули люди у ті роки.

Немає в світі такої людини, яка б ніколи в житті не сміялась. Як відомо, сміх – дуже корисна річ, яка може навіть вилікувати деякі хвороби. Тому в той час, коли суспільство дуже хворе, з’являється якнайбільше гумористів. Певна річ, що Остап Вишня народився не випадково. Він, мабуть, відчував, що його сміх допоможе людям вижити в складний час, і тому з’явився на світ та подарував народу свій незвичайний гумор, свою невтомну енегрію й свою любов до людини.

Остап Вишня творець лагідно-суворої «вишневої усмішки» – це людська совість, яка вказує усім нам як правильно жити. Він стверджував, що треба «любити людину, більш ніж самого себе», а це означає бути вірним другом людини, природи і праці. Тобто любити та шанувати людей, віддавати усі сили на благо людства.

Дійсно, усмішки Остапа Вишні є актуальними у наш час, бо і зараз, як і тоді, з’явилося багато охочих поживитися за рахунок держави, скористатися ще невизначеним становищем. Павло Михайлович нещадно критикував  таких людей, зауваження його влучні, іронічні, а часом і знущальні.

Гуморист майстерно відтворює динаміку соціально-побутових та політичних змін, вдається до контрастного порівняння старого та нового села.

Талант митця висвітлював яскравим ліхтарем у всеукраїнське суспільство, викриваючи своїм «указующим» перстом всі хиби й недоліки нової системи.

Історія – це коло. Двадцяті роки минулого століття дуже схожі на наше сьогодення. Вони були відмічені численними зрушеннями в житті людей. Змінювалося все: влада, спосіб життя, погляди, переконання і навіть світогляд людей. Усе це знайшло відображення в літературі. Одним з тих, хто уважно слідкував за життям суспільства був Остап Вишня. Коли перечитуєш його твори зараз, ніби перегортаєш сторінки нашої буденщини.

На наш погляд, залишитися спокійним, байдужим до гуморесок, фейлетонів, усмішок Остапа Вишні неможливо, як неможливо їх забути. Це цілий світ, щедро розбавлений гумором, ліризмом та сатирою. А уся творчість Павла Михайловича – це ціла поема під назвою життя. І хоч життя йде далі, і нема вже поряд з нами великого гумориста, його гумор продовжує жити, пробуджуючи в нас найкращі почуття, даруючи нам сміх та насолоду. Якщо ж це відбувається, то це значить, що великий гуморист не вмер; він продовжує жити в своїх гуморесках.

У листопаді 1989 року громадськість України широко відзначила 100-річний ювілей Остапа Вишні. Спілка письменників і видавництво "Український письменник" заснували щорічну літературну премію його імені, яка присуджується за кращий гумористичний твір.

Кожного року в селі Грунь відбуваються літературно-мистецькі читання "Вишневі усмішки".

Павло Михайлович був і залишився у наших серцях не тільки «чарівником сміху», а й справжнім патріотом-натуралістом, безмежно люблячим ліси та річки, гаї та озера, птахів та тварин. Вишня залишив нам у спадок свої неперевершені «Мисливські усмішки» – своєрідний гімн усій живій природі.

«Любіть природу, кохаймося в кожній билинці, кожній пташинці, адже це – наш світ, наша природа, наша планета, якій потрібен захист, наша спільна турбота!» Цими словами Остап Вишня хотів достукатися до наших сердець, сердець своїх нащадків, бо це рідний наш край, де затишно бути навіть на самоті. Так не зрадимо себе, не підведемо нашу планету, яка поки що жива…

Недарма його слова стали народними, ввібрали в себе всю силу, любов і залишаться вічним нетлінним спадком для багатьох поколінь:

• Були б ведмедi, – довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь – звiр великий і реве: може перелякати.
• Куди дiрка дiвається, як бублик їдять.
• Ви дивитесь на поплавок так, як навiть, коли були женихом, не дивилися в голубi великi-великi очi своєï коханоï...

Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю у минулому і сучасному. Вони доповнюються і поглиблюються в його усмішках. Використовуючи комічні ситуації, а найбільше – комізм слова, він глузує із націоналістів і шовіністів.

Ці проблеми суголосні й проблемам сьогодення, коли, незважаючи на проголошення української мови державною, тривають дискусії та суперечки про шляхи її розвитку і навіть сам статус. Тому нині дуже доречно звернутися до творчої спадщини Остапа Вишні, його невмирущого слова. Скільки в посмішках цієї людини гіркої іронії, болю через егоїзм, інертність думки й дії, повільність рідного народу, що так дорого обходиться йому на різних етапах історичного поступу!

Павло Михайлович, як і Тарас Григорович Шевченко, дуже любив свою Батьківщину, намагався підтримати її за будь-яких обставин.

Щось подібну свого часу

Долю дав Всевишній

І Шевченкові Тарасу,

І Остапу Вишні.

Перед кривдою не мліли,

Їх не брали дрижні,

Бо в Тараса – серце сміле

І в Остапа Вишні.

Їх палаци не ласкали

І в палати пишні

Ні Тараса не пускали,

Ні Остапа Вишні.

Ніжні душі на привалах

Стрепети і крижні

І Шевченку милували,

І Остапу Вишні.

І обидва далеченько

Побували грішні –

Десять літ дав цар Шевченку,

Скільки ж мав і Вишня.

Й не було чинів, їй-богу

(Бо ж обидва – нижні).

Ні в Шевченка-рядового,

Ні в Остапа Вишні.

І якось воно так сталось,

Що кутки затишні

Ні Тарасу не дістались,

Ні Остапу Вишні.

Й грошенята в ощадкасі

Не водились лишні

Ні в сердешного Тараса,

Ні в Остапа Вишні.

Ні медальок, ні регалій

(Бо ж гріхи колишні!),

Ні Шевченку не чіпляли,

Ні Остапу Вишні.

Та обидва вони всюди

Славу мають втішну

Бо й Тараса люблять люди,

І Остапа Вишню. [2, 179]

Як справжні патріоти, вони хотіли бачити свою Вітчизну, свій народ щасливим, багатим, цивілізованим, незалежним, мудрим. І в цьому оптимізмі полягає актуальність їх творчості у наш час.

Твори Остапа Вишні перебувають у єдності з народною творчістю, і через це вони такі популярні і досі.

Література

1. Вишня О. Думи мої, думи мої… [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/vishnya/8si5h.html
2. Губенко-Маслюченко В.О. Про Остапа Вишню: Спогади./ В.О.Губенко-Маслюченко, А.Ф. Журавський. – К.: Рад. письменник, 1989. – 334 с.
3. Дончик В.Г. Історія української літератури ХХ ст. Книга перша. – К., Либідь, 1993. – 784 с.
4. Зуб І. Остап Вишня//Історія української літератури. [Електронний ресурс] – К.: Наукова думка, 1988. – Т. 2. – С.431-433. – Режим доступу:
5.  
5. Лавріненко Ю. Остап Вишня // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Книга перша. — К., 1994. — С. 480—487.